Народився Михайло Шамонін у 1926 році, в Башкортостані, де після закінчення школи вступив до Геологорозвідувального технікуму. Тоді ще юнаком він хотів шукати корисні копалини, брати участь в експедиціях, подорожувати по країні та за її межі. Але доля розпорядилася по-іншому. Ледве Михайлу виповнилося 17, його призвали в армію.
«18 січня 1943 року, цей день запам'ятався поганою погодою. Йшов мокрий сніг. Тоді я ще не усвідомлював, що чекає мене попереду, та злився, що замерз. Зараз я розумію, що був покликаний неповнолітнім, з порушенням закону. Але план треба було виконувати. Чоловіків вивозили щодня, брали всіх, хто хоч на щось годиться. Не брали тільки тих, у кого не було руки або ноги», - згадує ветеран.
Після шести місяців полкової школи, Михайло отримав спеціальність мінометника-артилериста, та в маршовій роті був спрямований на Курську дугу. Спочатку він був заряджаючим, навідником, пізніше став командиром розрахунку. Під час битви був контужений.
«Недалеко від мене розірвався снаряд великокаліберної гармати. В цей час я був у траншеї, і вся земля посипалася на мене. Засипало сильно, я втратив свідомість. Після товариші по службі розповідали, що знайшли мене тільки тому, що з землі стирчав ствол автомата. Коли вони за нього потягнули, то я несвідомо за нього вхопився», - розповівши про це, Михайло Шамонін на пару секунд замовк, після чого важко зітхнув. - «Цю битву важко забути».
Після реабілітації в госпіталі був перенаправлений в Іран. Там зустрівся з солдатами США та Великобританії. Разом вони створили оборону від військ Німеччини.
«Тоді на нашому боці була сама природа. Через Індійський океан німці вирішили ввести танковий корпус, близько 500 одиниць. Щоб почати наступ на СРСР з іншого, східного боку. Але німецькі танки не змогли йти по пустелі. Пісок їх захлеснув, і вони затихли. В Ірані я прослужив до нашої перемоги. Тоді я задумався про відставку, але зрозумів, що військова справа стала для мене частиною життя», - зазначає Михайло Шамонін.
Після закінчення Другої світової війни, надійшов наказ вивести війська через шість місяців. Потім Михайло Шамонін побував у багатьох країнах: «Через Кавказ я потрапив в Азербайджан. Де отримав звання старшини і був розподілений на вчення в Військове артилерійське училище в Тбілісі. Закінчивши його, я служив у багатьох військах. Був на півночі, за полярним колом, в Прибалтиці, Польщі, Німеччини. Незважаючи на те, що війна скінчилась, наші війська були в Німеччині ще кілька років, я прослужив там п'ять років. І ставши офіцером, був направлений до Австрії». Мрія юного Михайла все-таки збулася, він об'їздив півсвіту, але занадто високою ціною.
Весь цей час чоловік продовжував вчитися, та пройшов ще чотири роки Військової академії. Після 32 років служби, в 47 років, пішов у запас. Саме тоді Михайло задумався про затишне сімейне життя, без відряджень. Раніше він вже бував в Україні по службі, заїжджав до Одеси. Наша країна відразу запам'яталася гостинністю та радісними жителями: «Приїхати в, тоді ще, Жданов було моєю особистою ініціативою. Ще в Німеччині, у моєї дружини була подруга родом звідти. Вона багато розповідала про портове місто. Близькість моря мене підкупила».
У Маріуполі з 70-х почав працювати у військкоматі. Там пропрацював 22 роки.
Зараз у Михайла Шамоніна двоє синів, що пішли по його стопах і стали військовими. Троє онуків. Саме їм дідусь подарував всі свої ордени та нагороди, щоб майбутнє покоління пам'ятало свого героя.
Через 64 роки спільного життя, в 2016 році дружина Михайла покинула його. Ветеран згадує, що вона дуже любила готувати, до останніх днів пекла булочки. Саме домашньої випічки йому зараз не вистачає: «Ніколи не цікавився кухонними справами, але тепер доводиться. Навчився готувати супи, варю різні каші, люблю молочну манну кашу. Ще погано виходить жарити м'ясо, тому варю. Експериментую зі спеціями. Також додалися клопоти по квартирі. Сам пилесошу, мию посуд, перу, ходжу за продуктами».
Також Михайло Шамонін доглядає за невеликим домашнім садом. Квіти завжди подобалися дружині. Після її смерті, вони залишилися приємним спогадом, тому ветеран намагається за ними дбайливо стежити. Також він любить дивитися концерти по телевізору.
У 93 роки Михайло Шамонін має звання полковника, відмінно виглядає та може самостійно піднятися на восьмий поверх, практично без перепочинку. Секретом своєї підтягнутої та спортивної форми називає фізичні вправи: «Я завжди займався спортом. Зараз, звичайно, вже багато чого не можу, але зарядку роблю кожен день. Можу кілька разів віджатися від підлоги, роблю обертання руками, нахили. Намагаюся частіше виходити з дому, дихати свіжим повітрям, не переїдати, особливо ввечері. І найголовніше - ціную те, що є. У 30 років, я багато скаржився, що щось болить, зараз це здається дрібницею. Здоров'я вже зовсім не те, але якщо я буду скаржитися, то краще від цього не стане. Тому намагаюся тримати себе в формі».
